Усвідомлення того, хто платить за охорону здоров’я є найголовнішим для реформи. Хоча нам здається, що ми всі добре це знаємо, практика показує, що це не так. Більшість тих, хто справді оплачує охорону здоров’я думає, що отримує її безкоштовно, або майже безкоштовно. Більшість тих, хто лише розпоряджається чужими грошима думає, що саме він оплачує охорону здоров’я. По-факту, усю ціну за охорону здоров’я бере на себе один платник – громадянин, потенційний пацієнт. Якщо цього не будуть розуміти, в Україні ніколи не народиться якісна система охорони здоров’я.

Проблема характерна не тільки для України. Стаття в Журналі Американської Медичної Асоціації (the Journal of the American Medical Association) під назвою “Хто насправді платить за охорону здоров’я? Міф про “розподіл відповідальності”* піднмімає це ж саме питання:

Дискусії про фінансування охорони здоров’я у США розмиваються через широко розповсюджений міф про розподіл відповідальності. Поширена думка, що оплата охорони здоров’я поділена між роботодавцями, урядом та громадянами є неправдою. Роботодавці не платять за охорону здоров’я, вони не ”поділяють фінансової відповідальності” - вони перекладають її на інших через нижчу платню або вищі ціни. Американцям необхідно зрозуміти, що “безкоштовного обіду”, коли хтось інший платить за їх медичне страхування, насправді не існує. Гроші на охорону здоров’я ідуть з їх кишень. Розуміння цього є критичним для будь-якої довготривалої реформи в охороні здоров’я.

Фінансування охорони здоров’я не таке складне, як прийнято думати. Є система охорони здоров’я, є громадяни – її користувачі, які повністю оплачують її роботу, а є суб’єкти, яким громадяни довіряють свої гроші, щоб вони організовували цю оплату. Тож гроші, які платить за охорону здоров’я роботодавець – частина Вашої зарплатні, а гроші, які платить уряд – частина Ваших податків. Роботодавець міг би видавати Вам гроші на руки, а уряд міг би направляти податки на щось інше – наприклад, армію або освіту.

Якою б не була система фінансування охороні здоров’я в Україні, за неї завжди будемо платити ми з Вами і ніхто інший. Питання “Скільки уряд виділятиме безкоштвоної допомоги в результаті реформи?” некоретне. Відповідь – ніскільки. Коректне питання: “Як уряд буде розпоряджатися грішми на охорону здоров’я?”. 

Ми, платники податків і – якщо дійде до програм страхування – майбутні платники страхових внесків, повинні розуміти, що екстенсивна і застаріла державна медицина буде з’їдати все більше і більше наших грошей. Ми будемо платити все більше за витратне лікування запущених серцево-судинних і онкологічних хвороб, кількість яких швидко росте. Все менше наших грошей буде іти на профілактику і в поліклініки, і все більше – у спеціалізоване лікування тяжких хвороб. Ми потрапимо у пастку захворюваності, ми будемо платити все більше, але не будемо більш здоровими. Держава буде придумувати різні механізми (наприклад державне страхування), щоб залучити більше наших грошей не на нові ефективні методи, а на збільшення кількості старих послуг і ліжкомісць. Ми будемо виймати гроші з інших кишень – з соціальної сфери, з армії, з освіти з наших зарплат – і кидати їх в медицину. 

Ось що повинно турбувати нас в світлі реформи, а не те, скільки “безкоштовних” послуг ми будемо отримувати. Нас повинна турбувати здатність держави за наші гроші зробити так, щоб обіцяні “послуги” були не послугами кардіохірурга для наших батьків, а послугами сімейного лікаря для наших дітей. Але такі питання не будуть турбувати нас доти, доки ми будемо думати, що нашу медициниу оплачує хто завгодно, тільки не ми самі.

* подяка Ігорю Булатову за доступ до статті