Звичайно це метафоричний опис стану речей в країні, тому він трохи гіперболізує проблеми, проте непогано пояснює «чому…?»

Все ж таки давайте розберемось з банками. Окремо взята валютна операція (продаж валюти) – це повний цикл ринкової операції. В цілому, з одного боку є продавець, з іншого покупець; їх інтереси врегульовані обмінним курсом. Якщо розглядати більш детально, то можна виокремити безпосередньо матеріальну складову – паперові гроші та послугу банку, що відображається в сплачуваних комісійних процентах, плюс валютний курс. (Деталі розглянемо трошки пізніше). Отже, з точки зору операційного інструменту, сама по собі валютна операція є однаковою, незалежно від того здійснюється вона між Національним та Комерційним банком чи між Комерційним банком та фізичною особою. Всі елементи аналогічні. Проте клієнт різний. В одному випадку замовник – це фізична особа, в іншому – Нацбанк. В такій ситуації Нацбанк не може бути безпосередньо замовником для фізичної особи. Лише опосередковано своєю валютною інтервенцією він впливає на обмінний курс, що діє для фізичної особи. Нацбанк тут виступає як регулятор, що впливає на обмінний курс за допомогою одного із інструментів – валютної операції. Я не погоджуюсь з тим, що Нацбанк, точніше регулятор, може виступати замовником. Він може використовувати ті самі чи подібні операційні інструментом, щоб виконувати кінцеву мету – регулювати відносини. Якщо почати інтерпретувати такі відносини на систему охорони здоров’я, то виникає проблема компетенції (інформаційної обізнаності) клієнта і його повноцінної функції замовника. Беручи до уваги згадувану інформаційну асиметрію та інші фактори постає необхідність делегування функцій замовлення від «клієнта-пацієнта» до більш кваліфікованого – до замовника. У згадуваній Вами Німеччині цю функцію виконують конкуруючі між собою некомерційні страховики. У Великій Британії – це місцеві органи охорони здоров’я, оскільки в UK бюджетна модель фінансування охорони здоров’я. Для справедливості згадаємо про Францію – де, подібно до Німеччини, діють некомерційні, але і не конкуруючі страховики (фонди). Або Швейцарію – де, навпаки, діють конкуруючі між собою комерційні страховики. І особливий випадок США – приватні конкуруючі страховики. У всіх у них спільне одне – факт наявності замовника незалежного від надавача/провайдера. Леоніде, я стверджував, що ми маємо збоченого клієнта і МОЗ як замовника, надавача і регулятора в одній особі. Ви говорите, що є регулятор, що видає розпорядження, але взагалі нема замовника. Мої аргументи: МОЗ – регулятор, оскільки, видає законодавчі акти, що реєструються в Міністерстві юстиції і мають законну дію, веде ліцензійну діяльність і проводить атестаційно-акредитаційну політику, і т.д.; МОЗ – надавач, оскільки, діюча мережа лікувально-профілактичних закладів підпорядкована і повністю в юрисдикції МОЗу (приватні і відомчі ЛПЗ залишаємо на потім  ); МОЗ – замовник, оскільки, він є органом виконавчої влади, що здійснює оплату замовлених послуг/медичної допомоги подібно до любого виду страховиків. Просто різні інструменти. У страховиків існує універсальний інструмент, який описаний проектом ЄС «Фінансування і управління у сфері охорони здоров’я в Україні» – це контрактування. В українського замовника є бюджет з постатейною системою фінансування. Український збочений клієнт нічого не платить (окрім «нещасного» фонду, точніше Фонду соціального страхування від нещасних випадків). На основі показників захворюваності за попередній звітній період, підготовлених відділом медичної статистики МОЗ-замовника, формується бюджетне фінансування на наступний рік, що виплачується мережі провайдерів – ЛПЗ МОЗ-надавача і при цьому все це ще й регулюється МОЗ-регулятором. Просто ульот! Бомба. Я гордий за свою країну, за те що у нас революція проходить без крові, а бомби не взриваються.