RE: «В охороні здоровя конкуренції не буде»
Багато керівників клінік кажуть про те, що конкуренції в охороні здоров’я не буде. Що це соціальна галузь, що це не дуже вигідно з точки зору бізнесу, що в нас немає страхування і ще море аргументів..
Пропоную взяти одну з найрозвиненіших галузей сьогодні – банківський сектор, проаналізувати як він розвивався, а потім задуматись про охорону здоров’я.
Отже банківський сектор.
В радянські часи ми мали монополіста – Ощадбанк. Це була установа, яка мала обмежену кільксть послуг, що надавали вічно незадоволдені тітоньки. В той час навіть ніхто і думати не міг, що конкуренція можлива, а авторитет працівників Ощадбанку може бути під загрозою.
З приходом ринкової економіки, в Україні були засновані приватні банки. Їх було не багато, і знову ж таки клієнтом були не стільки люди, які брали або клали гроші, а працівники тих банків, керівництво яких досить вільно почувалось і не вважало інших учасників конкурентами.
Сьогодні банків багато. Сьогодні виживають тільки найсильніші. Банки змушені думати про свого клієнта. Вони замовляють консультаційні послуги, створюють відділи з якості, сьогодні вони вже знають і впевнені, що далі буде ще важче. Сьогодні їх поглинають більші банки.
Від вічно незадоволених тіточок до сьогоднішніх вже конкурентних часів пройшло трохи менше 15 років.
На мою думку, керівникам клінік варто задуматись про можливий сценарій розвитку ринку.
Подумати про завтра вже сьогодні.
Loading ...
Sanosa пише:
Перед тим як «подумати про завтра вже сьогодні», дозвольте декілька ремарок:
1. Отже, «банківський сектор», вірніше Банківська система України має ряд ознак, які властиві будь-яким банківським системам, що функціонують в ринковій економіці. Це, перш за все, дворівнева побудова. На першому рівні знаходиться один банк (або декілька банків, об’єднаних спільними цілями i завданнями). Такій установі надається статус Центрального банку. В Україні – Конституцією України, Законами України “Про Національний банк України”, “Про банки і банківську діяльність” Національний банк України визначений «Центральним банком», який проводить єдину державну грошового-кредитну політику з метою забезпечення стабільності національної грошової одиниці; визначено підзвітність Національного банку України безпосередньо Верховній Раді України; на нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань в грошово-кредитній сфері. На другому рiвнi банківської системи знаходяться решта банків, які в Україні прийнято називати комерційними банками. На вiдмiну від центрального комерційні банки покликані обслуговувати економічні суб’єкти — учасників грошового обігу: фірми, сiмейнi господарства, державні структури. Через ці банки система обслуговує господарство відповідно до задач, що випливають з грошово-кредитної політики центрального банку. Тому комерційні банки можна розглядати як фундамент всієї банківської системи вершиною якої є центральний банк.
2. «Приватні банки» – це як «приватна медицина». Що воно таке і з чим його їдять, ніхто не знає. В Україні – за організаційно-правовою формою діяльності банки можуть створюватися як: акцiонернi товариства вiдкритого i закритого типiв (акцiонернi банки); товариства з обмеженою вiдповiдальнiстю (пайові банки); кооперативи (кооперативнi банки). Нині в Україні функціонують 2 унітарні комерційні банки з державною формою власності: Державний ощадний банк України (Ощадбанк) та Державний експортно-імпортний банк України (Укрексімбанк). Статутні капітали цих банків сформовано за рахунок бюджетних коштів. Усі інші – це ВАТи, ЗАТи, КООПи і пайові “фінансові універмаги”.
3. Історія комерційних банків в Україні розпочинається ще до приходу ринкової економіки. Доволі символічно, але перший комерційний банк на території України носить назву – «Ікар – Банк». Не хотілось би проводити аналогії та пророкувати йому долю славнозвісного Ікара. Проте, «Ікар-банк» заснований у 1989 році та функціонує по сьогоднішній день.
А тепер по-суті: варто чи не варто задуматись про можливий сценарій розвитку ринку? Варто. Варто хоча б для того, щоб не допустити ситуації яка склалась сьогодні. Коли короткочасна паніка (за оцінками 2-3%) вкладників похитнула всю систему і поставила її під загрозу банкрутства. Отака вона конкуренція, що розвивається на основі спровокованого попиту. Варто задуматись над тим як монополія переросла в олігополію. Як поєднуються в одній системі бюджетні та комерційні структури. Як народжуються і стають «Надра/Падла банками». Варто аналізувати позитив і знати головну відмінність розвитку банківської системи України, знати, що з самого початку вона розвивалась згідно встановлених правил. Яких у клінік, як суб’єктів системи охорони здоров’я, немає. Немає чітких правил, що встановлені Конституцією України, Законами України “Про Національний банк/госпіталь України”, “Про банки/клініки і банківську/клінічну діяльність”. Немає зафіксованих переліків функцій і обов’язків. В кінці кінців немає системного попиту. Немає клієнта. Чи варто саме керівникам клінік в такій ситуації думати про сценарій розвитку ринку, різноманітні консультаційні послуги та відділи з якості? Відповідь очевидна.
павло ковтонюк пише:
Думаю, що якраз керівникам клінік (в першу чергу приватних), варто думати про сценарій розвитку ринку. Чому?
1. Вони грають “по білому”, тобто вони найбільш вразливі (а шкода! в цій системі страждають завжди “хороші хлопці”). У них зарплати, у них податки, у них кредити, у них капітальні вкладення. Якщо ринок “похитнеться”, постраждають вони, а не лікарі, які беруть гроші в шухляду в державних лікарнях.
2. Як тільки ринок охорони здоров’я стане не таким венчурним (а це станеться, як тільки в цій сфері приймуть хоч якесь адекватне законодавство), туди ввалиться купа гравців, які вже топчуться під дверима, але зайти бояться. Лікарі з шухлядами просто працевлаштуються до цих гравців, а приватним клінікам доведеться боротися.
3. Хто ж тоді, як не підприємці, буде розвивати в цій країні ринок? Держава? Нє смєшитє мої тапочки. Знаєте, шкода, але в медицині можна бачити той само сумний ефект, що і в великій промисловості: ми не особливо напружуємося, наш продукт середньої паршивості, але за нього платять гроші. І ми королі.
Так ось, промисловість уже не королі. Коли дійшло до того, що такий паршивий продукт купувати ніхто не хоче, отримали “здрасьтє”. А міняти все вже пізно. Сподіваюся, цього не станеться з підприємцями в охороні здоров’я, але для цього треба добре стежити, щоб голова сильно не паморочилася від успіхів.
Sanosa пише:
Тут можна було б підвести риску. Сказати, що є готові хороші підприємці та є вихід для формування ринку у прийняті адекватного законодавства. Потім плавно переформулювати це все у необхідність прийняття закону про одну із форм загальнообов’язкового медичного страхування. Завести типову дискусію з порівняння подібних законопроектів. І в кращому випадку, отримати на виході змінену 49 статтю Конституції, Основи законодавства про Охорону Здоров’я та відповідні підзаконні акти. Скажіть мені, будь-ласка, в цьому вихід? Ні. Це лише один із інструментів. СПД, ПП, ТОВ і НВП працюють вже сьогодні. Хочемо ми цього чи ні, але ринок існує. Інша справа, що він не узаконений, не врегульований, не офіційний, не вивчений, не прозорий, тіньовий і ще багато який.
Погоджуюсь, що ринок охорони здоров’я венчурний. Але, якщо ми говоримо чи констатуємо венчурний тип/етап розвитку системи, то варто пам’ятати про усі її особливості. Пам’ятати, що венчурні операції реалізують ризиковані проекти. При цьому не забувати, що ці проекти – це бізнеси з такими характеристиками як маржа і період окупності. Мало віриться в те, що при такому великому вступному порозі під дверима топчеться велика кількість гравців. Топчуться Любі Друзі. Гравці не топчуться, гравці диверсифікуються і переходять в інші галузі. Час – це гроші. Ніхто не буде чекати роками поки охорона здоров’я «устаканиться».
Якщо повернутись до авторського заголовку посту, то треба визнати, що конкуренції в охороні здоров’я не може не бути. Особисто я, однаково не підтримую як приватну модель системи охорони здоров’я на зразок США, так і державну моделі. Але в кожній з них присутня конкуренція. Питання тільки в тому, яка вона, за що чи за кого.
павло ковтонюк пише:
Готовий підписатися під усім, що Ви сказали.
Конкуренція можна сказати уже є. Ринок уже є, і ще й який. Але він настільки хаотичний, неструктурований та нерівномірно заповнений, що багато хто вважає, що конкурентів на ньому немає.
Щодо тих, хто топчеться під дверима. Це моє особисте переконання, але я думаю, що як тільки держава лишень поворухне пальцем щодо структурування того величезного “неофіційного” ринку (маю на увазі не каральне, а цивілізоване структурування), у нас одразу з’явиться багато іноземних компаній, яких вже манять прибутки але лякають ризики.
Охорона здоров’я – це великі початкові капітальні вкладення, тому фактично наша 49 стаття є головним порогом входу на наш ринок. Нашим гравцям треба це добре розуміти. А може, вони вже розуміють, і тому ця стаття так довго живе (точніше, їй штучно підтримують життєдіяльність)?
В будь-якому випадку, щойно стаття похитнеться (і введення страхової медицини тут не має жодного значення!), тут опиняться гравці з найрізноманітніших країн. Це мій прогноз.
Щодо останнього абзацу – дуже правильні слова. Навіть у дуже соціалізованих системах охорони здоров’я конкуренцію не лише визнають, а й активно підтримують. Цим ми від них і відрізняємося. В гірший бік.
Leonid Voloshenko пише:
Дуже влучне порівняння системі охорони здоров’я з дворівневою банківською системою. Національний банк (перший рівень) – це регулятор діяльності комерційних банків (другий рівень), який у щоденному режимі взаємодіє з ними і спрямовує їх діяльність відповідно до державної політики.
Якщо подивитися на охорону здоров’я з точки зору цієї моделі, то картина ще більш сумна. Зміни в законодавстві – необхідна, але недостатня річ. Головне те, що в нас взагалі нема першого рівня (замовника медичних послуг для населення). Його треба створювати, навчати, вдосконалювати… Це дуже довгий час. Тобто керівники державних медичних закладів (другий рівень – провайдерів медичних послуг), як розумні и практичні люди, можуть поки що не завантажувати свою голову питаннями конкуренції з іншими закладами, що, на жаль, підтверджує наше сьогодення.
Початок реформ, це справа політиків і населення, що незадоволене якістю медичних послуг. Лише після формування в суспільстві консенсусу щодо необхідності ринкових реформ можна розраховувати на законодавчі зрушення. І лише після створення законодавчих передумов почнеться довгий шлях формування дворівневої системи охорони здоров’я.
павло ковтонюк пише:
Може я не правий, але мені здається, Леоніде, що рухатися так, як Ви пропонуєте – це в якомусь сенсі іти задом наперед.
Якщо в нас немає першого рівня – замовника послуг для населення, а попит є, він шалений, то чому б населенню самому не замовляти для себе послуги? Я говорю про розвиток out-of-pocket моделі фінансування і поширення приватних закладів.
Я переконаний, що якісну соціалізовану систему охорони здоров’я може собі дозволити лише зріле, стабільне суспільство із вкоріненим аж до підсвідомості відчуттями соціальної солідарності. Вимагати від сьогоднішньої України таких речей – витрачати час, погодьтеся. І от ми намагаємося на це нестабільне, несформоване суспільство напялити найсоціальнішу охорону здоров’я. Та вона елементарно не виживе фінансово, бо люди не почнуть в один день платити податки і лікуватися тільки через страхування чи що там вони хочуть впровадити. Навіщо себе дурити?
Державі не треба намагатися проводити ринкову реформу. Бо ринок вже є, треба тільки виглянути за вікно. Треба просто його не чіпати. Ринок сформує себе сам, в цьому його головна особливість.
А самим тим часом треба зайнятися тим, як підстрахувати тих, хто знаходиться у “групі ризику”.
Sanosa пише:
Спасение потопающих – дело рук самих потопающих. Нажаль, саме так можна прокоментувати діалог на тему хто повинен починати реформи. Не вдаючись до полеміки, хто кого обирає та хто чиї інтереси повинен представляти, констатуємо що на реформи усім начхати. Про причини такої байдужості усіх верств населення та схеми прийняття рішень варто завести окремий пост. Я не погоджуюсь лише з тим, що початок реформ – це справа політиків.
І не погоджуюсь з тим, що в нас взагалі нема «першого рівня (замовника медичних послуг для населення)». З моєї точки зору, перший рівень і замовник медичних послуг – це трохи різні речі. Перший рівень – це, як було правильно підмічено, регулятор. Регулятор – це не замовник. В принципі, замовник – замовляє, виконавець/провайдер – надає, клієнт – отримує, а регулятор – регулює/наглядає. В таких дворівневих взаємовідносинах на другому рівні крутяться “клієнт-замовник-надавач” і над ними, на першому рівні, стоїть регулятор. Що ми маємо у нас? Збоченого клієнта і МОЗ як замовника, надавача і регулятора в одній особі. Поруч з ними існують готові хороші хлопці, що вишукують найбільш збочених клієнтів та намагаються не провалити свої інвестиційні проекти. Чесно, лебідь щука і рак. Кожен намагається урвати в свою сторону якщо не з державного бюджету, то з out-of-pocket.
павло ковтонюк пише:
Жорстко але “жизнєнна”, що сказати.
Але маю відмітити, що уривати з out-of-pocket – це у бізнесу “работа такая”. Там є такий закон: ціна ставиться така, яку готовий платити клієнт. А клієнт платить і ще й в чергах стоїть.
Коли ціни починають здаватися зависокими треба починати оглядатися якраз в пошуках “регулятора”. Це він швидше за все зайнятий чимось не тим.
Точно наш випадок. На приватному ринку діється казна що. А його просто ніхто не помічає. Я дуже люблю в цьому плані наводити цитату академіка Медичної Академії Наук (!!!) Ю.Кундієва. Він закінчував одну із статей про реформу в галузі словами щось на зразок: “Сьогодні доводиться чути про ринкові відносити в охороні здоров’я…”. Ну що тут попишеш.
Це я до того, що регулятора по-факту немає. Тому все ж таки пропоную взяти цю роль на себе приватним підприємцям. Як на мене, тактика “А чо я?” нікому добра не зробить. Хтось повинен. А приватним підприємцям особливо потрібно. Хоча би щоб “не провалити інвестиційні проекти”.
ПС.
Про причини такої байдужості усіх верств населення та схеми прийняття рішень варто завести окремий пост.
З питань окремих постів – ласкаво прошу.
Leonid Voloshenko пише:
Ринок медичних послуг у будь-якій «нормальній» країні має дуже великі специфічні відмінності від ринку товарів та послуг широкого вжитку. Згадаю для прикладу такі поняття – інформаційна асиметрія, викликаний попит (supplier-induced demand).
За цих умов замовник медичних послуг має виступати і виступає у переважної більшості країн від імені пацієнта. Зазвичай це місцеві органи охорони здоров’я (наприклад в Великої Британії) або страховий фонд (наприклад, у Німеччини). В Великої Британії місцеві органи охорони здоров’я є монополістами з боку замовника. Тобто вони відіграють роль і регулятора, і замовника медичних послуг (саме так як це відбувається в банківській сфері, де Національний банк не тільки видає розпорядження, я також здійснює фінансові операції з комерційними банками, наприклад продаж валюти за встановленим ним самим курсом…). В нашої системі охорони здоров’я є регулятор, що видає розпорядження (це МОЗ України та місцеві органи влади), але взагалі нема замовника, оскільки нема ринкових відносин.
Але, я погоджуюсь з Вами, Sanosa, у необхідності мати всіх гравців регульованого ринку медичних послуг: замовника, регулятора, виконавця. «Из песни слов не выкинешь». Жодна країна не допускає у себе домінування стихійного ринку медичних послуг (чи може має не допускати), що створюється надавачами (провайдерами) і пацієнтами. В нас же є тіньовий ринок, що зовсім не контролюється регулятором у відсутності замовника, що діє від імені пацієнта.
Sanosa пише:
+1 Леоніду за нагадування про інформаційну асиметрію. Крізь призму саме таких особливостей необхідно дивитись на ринок медичних послуг.
Все ж таки давайте розберемось з банками. Окремо взята валютна операція (продаж валюти) – це повний цикл ринкової операції. В цілому, з одного боку є продавець, з іншого покупець; їх інтереси врегульовані обмінним курсом. Якщо розглядати більш детально, то можна виокремити безпосередньо матеріальну складову – паперові гроші та послугу банку, що відображається в сплачуваних комісійних процентах, плюс валютний курс. (Деталі розглянемо трошки пізніше). Отже, з точки зору операційного інструменту, сама по собі валютна операція є однаковою, незалежно від того здійснюється вона між Національним та Комерційним банком чи між Комерційним банком та фізичною особою. Всі елементи аналогічні. Проте клієнт різний. В одному випадку замовник – це фізична особа, в іншому – Нацбанк. В такій ситуації Нацбанк не може бути безпосередньо замовником для фізичної особи. Лише опосередковано своєю валютною інтервенцією він впливає на обмінний курс, що діє для фізичної особи. Нацбанк тут виступає як регулятор, що впливає на обмінний курс за допомогою одного із інструментів – валютної операції. Я не погоджуюсь з тим, що Нацбанк, точніше регулятор, може виступати замовником. Він може використовувати ті самі чи подібні операційні інструментом, щоб виконувати кінцеву мету – регулювати відносини. Якщо почати інтерпретувати такі відносини на систему охорони здоров’я, то виникає проблема компетенції (інформаційної обізнаності) клієнта і його повноцінної функції замовника. Беручи до уваги згадувану інформаційну асиметрію та інші фактори постає необхідність делегування функцій замовлення від «клієнта-пацієнта» до більш кваліфікованого – до замовника. У згадуваній Вами Німеччині цю функцію виконують конкуруючі між собою некомерційні страховики. У Великій Британії – це місцеві органи охорони здоров’я, оскільки в UK бюджетна модель фінансування охорони здоров’я. Для справедливості згадаємо про Францію – де, подібно до Німеччини, діють некомерційні, але і не конкуруючі страховики (фонди). Або Швейцарію – де, навпаки, діють конкуруючі між собою комерційні страховики. І особливий випадок США – приватні конкуруючі страховики. У всіх у них спільне одне – факт наявності замовника незалежного від надавача/провайдера. Леоніде, я стверджував, що ми маємо збоченого клієнта і МОЗ як замовника, надавача і регулятора в одній особі. Ви говорите, що є регулятор, що видає розпорядження, але взагалі нема замовника. Мої аргументи: МОЗ – регулятор, оскільки, видає законодавчі акти, що реєструються в Міністерстві юстиції і мають законну дію, веде ліцензійну діяльність і проводить атестаційно-акредитаційну політику, і т.д.; МОЗ – надавач, оскільки, діюча мережа лікувально-профілактичних закладів підпорядкована і повністю в юрисдикції МОЗу (приватні і відомчі ЛПЗ залишаємо на потім ); МОЗ – замовник, оскільки, він є органом виконавчої влади, що здійснює оплату замовлених послуг/медичної допомоги подібно до любого виду страховиків. Просто різні інструменти. У страховиків існує універсальний інструмент, який описаний проектом ЄС «Фінансування і управління у сфері охорони здоров’я в Україні» – це контрактування. В українського замовника є бюджет з постатейною системою фінансування. Український збочений клієнт нічого не платить (окрім «нещасного» фонду, точніше Фонду соціального страхування від нещасних випадків). На основі показників захворюваності за попередній звітній період, підготовлених відділом медичної статистики МОЗ-замовника, формується бюджетне фінансування на наступний рік, що виплачується мережі провайдерів – ЛПЗ МОЗ-надавача і при цьому все це ще й регулюється МОЗ-регулятором. Просто ульот! Бомба. Я гордий за свою країну, за те що у нас революція проходить без крові, а бомби не взриваються.
Leonid Voloshenko пише:
Шановний, Sanosa! З Вами важко не погодитись. Ви чітко окреслили систему, в якій функціонує банківський та медичний ринки. Але я в своєму коментарі хотів підкреслити, що здійснення валютних операцій Національним банком є також регуляторним інструментом, що впливає на відносини «(Комерційний банк)-(клієнт як фізична особа)». Так само, як замовлення у провайдера медичних послуг страховим фондом або місцевими органами охорони здоров’я (особливо якщо вони є монополістами, тобто не конкурують між собою!) є також регуляторною дією. Можливо моя думка не збігається з визначеннями регуляторних дій у наших законах, але ми розуміємо, що перелік регуляторних дій, що існує зараз, не може бути встановленим як вичерпаний назавжди.
Інше моє зауваження стосується звуженого тлумачення МОЗ. Зараз в нашій державі відбуваються дуже складні процеси децентралізації та розділення повноважень між державною владою та органами місцевого самоврядування. На жаль, адміністративна реформа, що мала визначити багато непорозумінь, зайшла в глухий кут (тому я також разом з Вами пишаюся тим, що в нашій країні революція проходить без крові, а бомби не взриваються). Але все ж таки треба розуміти, що переважна більшість ЛПЗ (первинна та вторинна медична допомога) фінансується з місцевих бюджетів і знаходяться у підпорядкуванні міських голів разом з місцевими органами охорони здоров’я. Треба також згадати регіональні органи охорони здоров’я та заклади, що фінансуються з обласних бюджетів, на яки поширюється дія Закону про місцеве самоврядування в Україні. Звичайно, замовником можна було б назвати органи місцевого самоврядування і місцеві держадміністрації, і формально це було б правильно. Проте так сказати в мене язик не повертається, бо замовлення передбачає контрактування між розпорядником бюджету (або коштів фонду) та надавачем послуг (провайдером). Можливо я трохи перебільшую, але окрім місцевостей, де здійснювався згаданий проект «Управління та фінансування у сфері охорони здоров’я України», в місцевих органах влади ніхто не хоче навіть чути слово «замовник».
Sanosa пише:
Я погоджуюсь, що адміністративна реформа мала хороший потенціал, але зайшла у глухий кут. Так само погоджуюсь з тим, що на місцях не хочуть чути слово «замовник». Мене дивує лише одне. Чому, маючи напрацьований механізм переведення державного ЛПЗ у форму неприбуткової організації з повним правом розпоряджатись своїми коштами, мало хто цим користується. Чому головні лікарі тримаються постатейного бюджету і продовжують розвивати «лікарняні каси» та «благодійні фонди». Знаєте, коли людина не може пережовувати їжу, тоді їй допомагають і дають подрібнену. Коли людина не може їсти, тоді їй допомагають і годують. Коли людина нездатна вживати їжу, тоді її годують через зонд. А що робити з нашими управлінцями, коли вони все можуть а спожиту їжу переводять лише «на унітаз». Чи вартує й справді «переназивати унітаз»?
Leonid Voloshenko пише:
Дати відповідь «чому ми маємо те, що маємо» нелегко, але дуже корисно обговорювати ці питання. Тому я спробую навести одну причину з багатьох.
Почну здалека. Справа в нашій політичній культурі та небажанні втручатись у справи, що нас, як кожну окрему людину, безпосередньо не стосуються. Тому ми маємо багато бізнесменів, що опікуються власним бізнесом та втручаються у політику тільки там, де потрібно для їх бізнесу. Дрібний бізнес взагалі поза межами впливу, тому він байдужий до суспільного життя. Політики також роблять власний «бізнес». Для публічного сектору це означає, що для нього не існує такого критерію як ефективність функціонування державних (муніципальних) закладів, систем, окремих працівників. Кожен працівник, директор, державний посадовець ставить собі лише власні особисті цілі, що не збігаються з цілями ефективності державного сектору.
І це головне! Якщо ефективність – це дивна іграшка, то всі ці «закордонні вигадки» (тобто кращі практики та бізнес-моделі) «не для нас». В країні процвітає корупція та тіньова економіка як природний вияв «інших цілей» працівників, керівників та політиків.
Звичайно це метафоричний опис стану речей в країні, тому він трохи гіперболізує проблеми, проте непогано пояснює «чому…?»
Igor Bulatov пише:
Сравнивать медицинскую систему с банковской,да еще и в условиях украинской реальности не имеет смысла.Финансовый рынок Украины так же примитивен,как примитивна украинская медицина.Примитивность и непрофессинализм-это то,что делает украинский финансовый рынок и медицину похожими друг на друга.Поэтому,как украинская финансовая система,так и медицина находятся в глубочайшем кризисе.Гораздо более глубоком,чем финансовый кризис,охвативший экономически развитые страны,где медицина кризисом практически не затронута.Не затронута потому,что строго регулируется правительствами своих стран.Даже в США.В то время,как финансовая система,в том числе и банковская,страдают из за своей полной рыночной свободы.
Медицина Украины государством не поддерживается и не контролируется.Те грошИ,которое правительство Украины выделяет на свою медицину,достаточны лишь в качестве средства для поддержания агонии
украинской медицины.Денег на здравоохранение украинское правительство не выделяет вообще.Сиcтемы здравоохранения в Украине не существует.Поэтому,на Украине в полный рост идет эпидемия туберкулеза,которым заболевает более 100 человек на 10 тыс населения Украины в год.Для сравнения,в США и Канаде-всего 4 новых случая туберкулеза на 10 тыс населения.В Западной Европе-несколько выше.Но все равно<10 на 10 тысяч.В основном из за более активной эмиграции из стран бывшего СССР.