Є цікавий досвід Проекту Європейського союзу «Фінансування та управління в охороні здоров’я України», який було б доцільно використати для прискорення змін. Вони організували у 2005-2006 роках курс навчання менеджерів та адміністраторів в охороні здоров’я. Принцип відбору на навчання полягав в тому, що на навчальні модулі приймались управлінці з тих регіонів, що вже почали або мають намір впроваджувати інноваційні практики. Таким чином укріплюється потенціал локальних інноваційних проектів. Це моє особисте переконання, що лише позитивні локальні приклади успішних проектів, спрямованих на зміни і покращення задоволення населення якістю медичної допомоги, можуть призвести до змін в усієї галузі. Мені здається, що проект Євросоюзу це довів.

Це, мабуть, фантазія. Але, якщо у критерії відбору у вищі навчальні заклади ввести оцінку попередньої інноваційної практики майбутнього студенту? Звичайно, це може стосуватися тільки післядипломної освіти управлінців з охорони здоров’я, або другої вищої освіти.

В нас є гроші, скажімо, 1млн. доларів. Погодьтесь, в нас є багато альтернатив як витратити цю суму. Можна коханій (якщо це йдеться про мецената) купити віллу на острівку, можна купити круту тачку. Але ми – людина з політичним бекграундом і тому (а тепер уважно) ми, а точніше наші найняті консультанти мають витратити ці гроші на проект, ціль якого є «збільшити політичні шанси на наступних виборах». Чому я сказала уважно, тому що наша мета є не «зменшення захворюваності населення» а саме політична мета.

А тепер мислі самі підказують як це все відбувається. Консультанти, що виконують цей проект знають, що зараз найбільш очікувана галузь до вдосконалення, за всіма рейтингами, опитуваннями – це охорона здоров’я. Знаємо, що найбільша смертність – від онкології. Думаємо, який же ж це проект можна зробити? (думати довго не доводиться, всі «сусіди по парті» будують якісь центри, щось якесь обладнання купують, акції влаштовують і т. інш.). Отже, і ми теж вирішуємо побудувати гарний, новенький центр, із своєю найсучаснішою лабораторією, з МРТ, КТ, з гамма-ножем, з ще там «що в нас є найбільш дороге і найсучасніше». Одразу по телевізору, по радіо показують як ми перерізаємо лєнточку, як ми прооперували одного пацієнта (нажаль тільки одного, бо спеціалісти не дуже готові до таких операцій, та й обладнанням ніхто не вміє користуватись, воно простоює, та й «забули» під час тендера докупити програмне забезпечення до КТ, яке дорожче ніж саме КТ)……Але це нас не обходить, тому що наша ціль – «збільшити шанси на виборах» – досягнута. Ми – гарно попрацювали.

Як ми, як управлінці, маємо міркувати коли б наша ціль була: «зменшення захворюваності населення на онкологічні захворювання?
Починаємо з початку. В нас є 1 млн. доларів. І нам потрібно його використати так, щоб дійсно зменшити захворюваність (на скільки? В якому регіоні?) Нам потрібно запитати професійного епідеміолога – як взагалі з цим боротись? А він, прочитавши за своє життя море епідеміологічних досліджень, проектів, досвід інших країн, скаже, що «рєбята, треба скринінг, треба профілактика, при чому на місцях, де живуть люди (тобто в наших ФАПах), в мене є багато ідей, он в Європі є безліч вдалих проектів, давайте подумаємо як краще зробити це з урахуванням українських реалій, можемо зробити спочатку експериментне дослідження, бо все ж гроші не малі, поміряємо результати до і після, а можемо навіть декілька тесових моделей запустити і перевірити потім результативність, і оберемо найкращий з варіантів, а потім як запустимо по всій Україні – то і центри нам такі не знадобляться»…..

Вибачте, емоційно і багато перебільшень. Але мораль сієї басні такова – ціль визначає результати, які ми хочемо отримати.