О личной социальной ответственности врача
Передмова hm. Соціальна відповідальність. У її відсутності ми часто звинувачуємо бізнес. Надто часто для того, щоб замислитися про соціальну відповідальність у охороні здоров’я. На папері охорона здоров’я – чи не найбільш соціально спрямована сфера діяльності в нашій країні. Але чи є так у житті? Якщо стільки років медицина була соціалістичною, чи означає це, що вона автоматично продовжує бути соціально відповідальною? У даній статті ці питання порушує співавтор блогу hm Леонід Волошенко.
Раз уж мы заговорили о личной социальной ответственности, не могу удержаться проиллюстрировать эту самую ответственность в сфере медицины. Все таки за столько лет своей активной жизни довелось узнать эту сферу и изнутри, и снаружи. Через меня (или по мне) прошли и годы “благополучных” социалистических времен, и годы послеперестроечной всеобщей разрухи, и период “роста экономики страны”. Много воды утекло, годы тянулись в наивной надежде лучших перемен. Но мало что изменилось за эти годы в лучшую сторону.
Советской социалистической машине, как это ни странно, удалось воспитать наше поколение врачей социально ответственными. Многие из нас действительно верили в свою высокую и добрую миссию. Мы даже не соглашались с тем, что мы сфера обслуживания. Мы считали, что отношения врача и пациента невозможно втиснуть в эти узкие рамки. Отношения между пациентом и врачом, который вникает в его проблемы, имеют личностные аспекты, неизмеримые понятиями “купли-продажи” услуг. Впрочем, думаю, что социалистическая машина тут не при чем. Просто, говоря современным языком, потребители наших услуг-пациенты ожидают от нас-врачей особого подхода. А врачи, соответственно, стараются отвечать ожиданиям населения. Если взглянуть с этой точки зрения, то не будет преувеличением сказать, что таких врачей, как у нас, в других странах нет.
Нарисованная картинка получилась ну просто до слез идиллической и до тошноты жизнеутверждающей. Пожалуй, пора проглотить горькую пилюлю. А правда состоит в том, что и в советские времена, и сейчас медицинской сословие стало заложником высоких и красивых фраз о высокой ответственности медицинского работника. Его, это сословие, общество эксплуатирует уже давно и умело. Парадоксально, в личных беседах все сочувствуют медикам, но, выйдя за стены лечебного учреждения, многие обычно говорят обратное, обвиняя в их проблемах самих медиков. Для меня это долгое время было загадкой. Большинство медиков и сейчас не может в это поверить и принять.
А теперь порассуждаем с точки зрения жителя нашего города – того, кто пользуется услугами медиков. Все очень просто объяснится если мы скажем, что в нашем обществе каждый действует сам за себя. А это означает, что мы, помня о своих проблемах, предпочитаем не замечать проблемы медиков, которых предостаточно (не буду перечислять - все знают, хотя и “не замечают”). Самое большее, что могут сделать лучшие из нас – это посокрушаться (”А что мы можем изменить?”) или заплатить врачу, наивно полагая, что он теперь сможет на эти деньги достойно содержать семью и учить детей. В то же время, когда нам это нужно или выгодно, мы с удовольствием пользуемся эффектными фразами о высоком предназначении медицинского работника и его моральных обязательствах. Такой вот социальный рычаг. Нужно сказать, что этот рычаг оказался очень эффективным. Сколько он уже выдавил из практического здравоохранения хороших врачей и медсестер! Но мы никак не откажемся от него. Нам так удобно жить. К чему это приводит? К сожалению не только к дефициту кадров. Новое поколение врачей и медсестер учится выживать в этих условиях. Наша молодежь очень умная и талантливая, и они понимают, что в этих условиях они должны быть тоже сами за себя. Брось в них камень камень тот, кто без греха!
В нашем обществе нет социальной ответственности и солидарности. Если мы относимся к медикам потребительски, то безнравственно нам в этих условиях требовать от медиков иного отношения к нам. К счастью, многие из наших медиков имеют свой стержень личной социальной ответственности . Только не нужно его бесконечно эксплуатировать!
Конечно, я несколько сгустил краски. Буду очень рад, если мне кто-то возразит и убедит меня в обратном. Более того, этот вопрос волнует не только меня, поэтому мой оппонент в случае успеха сделает доброе дело для всего медицинского сословия.
Loading ...
Myroslava пише:
Дозвольте поділитись трьома тезами, які спали на думку після прочитання посту:
1) Варто розрізняти конфлікти через міжособистісні стосунки і через проблеми в системі.
Протиставляти пацієнтів і лікарів один одному – є небезпечно і не перспективно, оскільки це зменшує шанси розв’язати проблему. Ані лікар, ані пацієнт не винен в своїх ставленнях один до одного. Тому варто розглядати систему, а не стосунки і настрої.
2) Варто розрізняти професіоналізм лікар, його обов’язки і доброчинність.
Поняття «особий поход», на якого так чекають пацієнти – є невід’ємною складовою потреби пацієнтів. Комунікація між лікарем і пацієнтом – це дуже важлива складова. Один мій знайомий лікар сказав : «мені тільки ще Біблію в руки – і я можу бути батюшкою». Оскільки це потреба, її потрібно задовольняти. Лікар отримує лише переваги від того, що задовольнятиме потреби пацієнтів, в тому числі і потребу в «особом подходе» (в нашій системі цими перевагами є неофіційна оплата праці лікаря, нові пацієнти, які прийшли за рекомендацією задоволених попередників). Особливе ставлення до пацієнта – це професіоналізм, а не доброчинність.
3) Бути проактивним.
Є два варіанти сприйняття сьогоднішньої ситуації. Перший – злитись на пацієнтів і казати «що ж вони від нас очікують», «буду працювати так, як мені платять» , «як можна працювати з такою відповідальністю за такі гроші….». З таким настроєм успіху навряд чи можна досягнути. Інше сприйняття – працювати і намагатись бути якомога кориснішим для пацієнта. Другий варіант – завжди виграшний, в будь-якій сфері і за будь-якої професії.
Anna lyba пише:
Мирославо, я вже казала Павлові і тепер мушу тобі це сказати.
Ти пишеш і думаєш так через свій молодий максималізм та рожеві підліткові окуляри.
Хоча в реальному житті ти обираєш собі роботу та заробіток виходячи їз своєї вигоди, а не соціальної значущості.
Йдучи на співбесіду ти хочеш: високу зарплатню, хороші умови праці, хороше обладнання, захист роботодавця від помилок та від твоїх клієнтів, щоб тебе цінували, щоб було комфортно в колективі, навіть про відстань з дому до роботи, про відпустку, соціальний пакет… Коротше про себе та свою сімю.
Я згодна з автором повністю, хоча сама не є медиком, і є твоєю колегою по освіті та професійному досвіду.
Наведу такий приклад, маю надію ніхто не використає його проти мене та моєї сімї.
Я довгий час соромилась запитати свого батька, хірурга в міській поліклініці, а який його місячний дохід (не з/п).
Ось недавно, пару днів назад випала нагода і в розмові батько мені ПОХВАСТАВСЯ, що у нього в сезон і дуже прибутковий місяць дохід 500 дол.США. Він про це говорив як про шалене багатство. І це коли сьогодні на вулиці серпень 2008 року. Навіть київські студенти за такі гроші працювати не хочуть. Мій чоловік кладовщика та водія на таку мізерну з/п знайти не може.
Офіційна зарплатня мого батька від держави складає 1 100 грн., але це з податками, відніміть самі скільки він отримує на руки в касі.
Я це почула і до сих пір в шоковому стані.
Як же мій батько умудряється так економити, що і дітям і внукам помагає, і старих батьків утримує… Лише тепер розумію одвічні слова тата, які я сприймала як жарт: “купуєте йогурти… так ви жируєте”, “яйця не можна смажити, з них потрібно готувати страви, бо це фінансово невигідно”, “ви що їздите маршрутками, а не громадським транспортом”…
Я тепер більше ніколи не скажу батькові про свою з\п, адже я його буду сильно ранити.
А тепер кожен хто читає цю статтю та коментар, порахуйте, які у Вас доходи і які у Вас видатки.
А запитання Мирославо до тебе: Ти погодилась би працювати 24 години на добу (саме тому в батька такий дохід 500 дол.), в жахливих умовах львівської поліклініки, з колективом, який хоче тебе підсидіти постійно, з медсестрами на яких ти не можеш вплинути, ходиш на роботу та на виклики пішки або громадським транспортом, сам оплачуєш собі мобільний телефон для того аби пацієнти могли тебе завжди знайти та викликати, кидаєш день народження своїх дітей чи внуків, аби допомогти своїм участковим пацієнтам. А люди не такі уже й батагі… дякую для мого батька є чашечка чаю чи кави, або скидка на ті ж яйця у бабулі.
І це не просто ти студент, чи маєш уже диплом… Це 30 з гаком стажу відданого медицині та пацієнтам.
А в приватну медицину йому совість не дає піти, він каже “а хто буде лікувати бідних та старих? Як я можу кинути цих людей?”
І чи маю я право як менеджер ОЗ навіть подумати про те щоб засуджувати цих людей чи систему.
Краще я буду задавати собі питання: а що я як менеджер ОЗ зробила для них: системи, пацієнтів та лікарів. І всі вони для мене рідні діти. І якщо вони сваряться лікар та пацієнт, то винні обоє.
Моє завдання наблизити їх та помирити, а не стояти на боці когось одного, тим самим віддаляти їх далі.
Я проти клієнтоорієнтованого підходу в медицині!
Я за соціальну відповідальність менеджерів ОЗ.
Ганна пише:
Прежде всего, хочу поблагодарить Леонида за этот пост, в нем прекрасно описаны причины, по которым из медицины “выдавило” 90% людей моего выпуска и меня в частности.
2 Мирослава: Никто не говорит, что хорошо быть бедным и больным и плохо здоровым и богатым. Но применительно к медицине в обществе почему-то начинают работать двойные стандарты отличные от этой формулировки – врач и любой другой медработник должен обязан быть честным, ответственным, милосердным, бескорыстным, сопереживающим если он не таков – он плох, ужасен, козел, извините, из песни слов… В какие “охоты на ведьм” превращаются любые треды на тему медицины на форумах, думаю, рассказывать неактуально, все и так знают. Но, одно но – как только задаешь вопрос, ок, все так плохо, почему Вы лично, раз уж так активна Ваша гражданская позиция, не пойдете работать санитаркой (нехватка в детских, онкологических, реанимационных отделениях) сразу ответом тишина. Или “это дело государства” или “каждый на своем месте” или, или, или… Иными словами, меряя других людей аршином, себя люди не готовы измерить даже миллиметровой линейкой. И это не системы проблема, а морального уровня людей, которым жить так именно удобно.
Страховаться? Дорого. А участковому педиатру дать 10 гривен за вызов – недорого и удобно(!). Но за эти 10 гривен ждать от него как минимум уровня Гарвада и матери Терезы в одном флаконе и манер, как у английской королевы….
Грустно это все
И в особенности, грустно, что и Леонид в посте, и я в своей душе и голове выхода из данной ситуации не вижу.
павло ковтонюк пише:
Як на мене, те, про що ми тут говоримо, є ще одним з відходів життєдіяльності того радянсько-ринкового мутанта, яким є сьогодні українська охорона здоров’я. Поясню думку.
“Добрый доктор Айболит”, про якого ми тут говоримо – це обіцянка радянської системи. Аскетичний лікар, який працює заради миру в усьому світі (ви тільки присягу радянського лікаря почитайте!), такий добрий і безкорисний, що навіть скромно відмовляється від зарплати в кінці місяця – “ну що ж ви, я ж для людей”. Я не засуджую – це був стратегічний курс радянської системи і вона мала право по ньому йти, і, до речі, дечого на цьому шляху досягла. Але що я засуджую – це те, що сьогоднішня дежава продовжує дарувати нам таку ж обіцянку, такого ж “доктора Айболита”. При цьому не має можливості і навіть НЕ ЗБИРАЄТЬСЯ якось виконувати цю обіцянку на ділі. Це – плювання в душу медикам і дешева цяцька, за яку політики купують наші голоси. Друге, що я засуджую – це те, що люди ВІРЯТЬ в цю обіцянку і вимагають від лікарів бути “докторами Айболитами”. Бо обіцянка надто солодка, щоб повірити, що вона неможлива. Тому ми критикуємо політиків на кухні, але ставимо напроти їх прізвищ хрестики на виборах. Ми шкодуємо лікарів поза лікарнями, а в лікарнях вимагаємо від них бути Матір’ю Терезою і називаємо корумпованими.
Багато з них такими і є але (увага!) ця корумпованість не має нічого спільного з поняттям соціальної відповідальності, бо не існує ніякої соціальної відповідальності державного лікаря. Те, що ми видаємо за соціальну відповідальність є РОБОТОЮ лікаря. Роботою, на яку його наймає держава і на яку лікар СВІДОМО іде і від якої СВІДОМО може відмовитися. Не треба плутати особисту доброту, відданість високим ідеалам із “соціальною відповідальністю”. Віддаючись ідеалам можна відкрити приватний кабінет і лікувати бідних безкоштовно два рази на тиждень. Або брати гроші (які ми називаємо “хабарями”) лише від тих, хто сам погоджується заплатити (повірте, багато хто погоджується).
Так, друзі, сьогодні тяжкі часи. Так, сьогодні нелегко, особливо тим, кому держава щось обіцяла – пенсіонерам, бюджетникам. Але не можна бути популістами, робити з себе жертв “обставин”, лити сльози про тяжкі долі лікарів або пацієнтів. Не потрібно розбурхувати свою ностальгію по медицині “на шару” за допомогою розмов про “соціальну відповідальність”.
Отже:
1) Не існує соціальної відповідальності державних лікарів
2) Не потрібно очікувати від лікарів цієї “відповідальності”
3) Потрібно припиняти розмови про високі покликання і замінити їх розмовами про бачення нової системи медицини в Україні
leonidv пише:
Спасибо за глубокие комментарии, которые подняли в моей голове целый рой новых мыслей в продолжение статьи (я автор этой статьи). Некоторые мои комментарии к этой статье уже есть на моем блоге (http://blog.leonidv.com.ua/?page_id=54). Поэтому не буду повторяться, а поделюсь новыми соображениями.
Давайте попробуем посмотреть на вопрос вот с такой точки зрения. Нет смысла искать виновных в рассматриваемой нами проблеме. Ибо виновато общество в целом, которое по определению не может быть виноватым. Так как мы сейчас живем – по принципу «каждый за себя» – это способ существования, который сложился эволюционно как приспособительный механизм в определенный период времени. В советские времена у нас была «солидарность», правда с сильно подмоченной репутацией. Мы были свидетелями ее неискренности – под ней маскировались интересы определенных кланов, навязываемые всему обществу. Поэтому затем последовал откат назад, вещи назвали своими именами: «каждый за себя». Но время изменилось, и мы опять хотим социальной справедливости, солидарности и ответственности. Хотим, потому что видим, что так не сможем дальше нормально развиваться. Мы, желая быть счастливыми, не сможем ими быть, если рядом есть несчастные.
Это этап развития нашего общества! Мы опять испытываем потребность быть социально ответственными, но пока у нас не получается. Может быть нас пока мало, или много, но не знаем как что-то изменить?
Давайте зададим себе вопрос: «А почему реформы здравоохранения, которые могут изменить ситуацию, не идут дальше деклараций?». Предлагаю ответ: «Потому, что наше общество расколото на группы, не связанные между собой солидарной ответственностью». Проблема не только в неких абстрактных властях. Ведь власти не с Луны к нам свалились, и не с другой галактики к нам прилетели. Большие начальники тоже раньше были простыми гражданами, и делают они то, о чем думают наши обыватели. Та проблема, которую мы обсуждаем – это проблема отсутствия солидарности между «пациентами-обывателями» и «врачами». Именно по этой причине реформы не начинаются. Когда нет социальной ответственности в обществе, то проблемы одной группы могут решаться за счет другой. Кто «выиграет»? Хотя и сомнительный выигрыш, но победит тот, кто сильнее и влиятельней. Вот так и победили мы с вами свое здравоохранение, к которому мы и принадлежим, и связаны кровно. Приспособили мы его к своим потребностям и обошлись без всякой социальной солидарности. Худо-бедно, но как-то же оно работает на нас.
Слишком мрачно? Никакого пессимизма. Ведь сегодня мы вместе обсуждаем эту проблему, которую многие предпочитают не замечать. Это наша с вами социальная ответственность вынести на обсуждение эту проблему, так чтобы и другие заметили ее, и тоже изменились. Это и есть нормальная политическая модель принятия решений в государстве, когда проблема обсуждается, согласовываются пути ее решения. И только так можно начать давно назревшие реформы! Мы с вами сегодня для этого делаем свои шаги, обсуждая и переписываясь постами.
Пусть нас воодушевит пример многих европейских стран, которые какое то время назад были там же, где и мы. А сейчас, пройдя свой путь, находятся там, где мы хотим быть тоже. Для этих стран социальная солидарность и ответственность – не пустой звук. Именно по этой причине, в то самое время, когда мы только говорили о реформах, они уже прошли 2-3 волны реформ. Собственно в современной жизни, где все так быстро меняется, реформы – это перманентное состояние. Но это другая тема.
павло ковтонюк пише:
Леоніде, Ваш коментар також викликав у мене нові та цікаві думки. Але перед тим, як їх висловити, я хотів би попросити Вас прояснити кілька термінів, якими Ви оперуєте і які вживаєте у різних комбінаціях:
“соціальна відповідальність”
“соціальна солідарність”
“солідарна відповідальність”
В мене з’являється відчуття, що я розумію під поняттям “соціальна відповідальність” дещо інше, аніж те, що мали на увазі Ви у своїй статті та коментарі. Я б хотів, щоб ми оперували однаковими термінами, а також думаю, що прояснення цього поняття – дуже корисна річ сама по собі.
дякую
leonidv пише:
Да, действительно нет ничего полезнее определения понятий. При этом нужно признаться, что и нет ничего более трудного, чем определение понятий.
Может быть, попробовать оттолкнуться от семантического разбора этих слов?
Солидарность (solid – плотный, цельный…) – сплоченность. Следовательно, социальная солидарность – это сплоченность общества. По видимому, речь идет о прочных горизонтальных (!) социальных связях между людьми.
Социальная ответственность – это ответственность каждого за общество в целом и наоборот – ответственность общества за каждого.
Есть определение Европейского альянса корпоративной социальной ответственности: КСО – это концепция привлечения социальных и экологических направлений в деятельность бизнеса на основе добровольности и взаимодействия между всеми заинтересованными сторонами (группами влияния). Думаю, что это определение можно применить и к общему понятию социальной ответственности. Ключевыми моментами, с моей точки зрения, являются две вещи:
1. Добровольно взятые на себя гражданином или организацией дополнительные обязательства (больше, чем предписано в Законе).
2. Учет интересов всех групп населения. Мы принимаем на себя ответственность не только за себя и близкие нам группы населения, но и за общество в целом.
Понимаю, что мои определения могут быть весьма спорными. Может быть у кого-то есть другие соображения?
павло ковтонюк пише:
Так, справді, моє уявлення про соціальну відповідальність дещо відмінне. У цьому понятті, як і взагалі в житті, я намагаюся уникати поняття “суспільство в цілому”, адже я не знаю хто це. Не існує організації, яка представляє суспільство в цілому. Суспільства в цілому просто не існує. І саме тому коли ми говоримо про відповідальність перед суспільством в цілому, ми ідемо у сферу розмов, які лише породжують гасла, адже не можуть бути практично застосовані.
Ви, Леоніде, навели приклад визначення Європейського Альянсу. У ньому є дві ключові речі, які, на мою думку, відрізняють саме соціальну відповідальність. 1) вона є корпоративна 2) вона стосується груп впливу (в англ.варіанті – stakeholders – зацікавлених сторін). Тобто: а) соціально відповідальним є БІЗНЕС б) він відповідає перед зацікавленими сторонами в суспільстві (чітко визначеними!) які не є напряму вказані в законі. Отже, якщо у мене є завод з виробництва хімікатів, я за законом відповідальний перед акціонерами (фінансово) і державою (плачу податки) – це формально визначені stakeholder-и. Але є ще громада навколо, яка вдихає викиди мого заводу і це ніде не прописано. Тому я вкладаю гроші в екологічні програми, бо я є СОЦІАЛЬНО ВІДПОВІДАЛЬНИЙ перед цією громадою.
Приблизно це є соціальною відповідальністю.
Всі інші добрі справи, які робить бізнес, інші організації і приватні особи – це благодійність. Купуєте дітям-сиротам подарунки на Святого Миколая – це благодійність, доброчинність, але це не соціальна відповідальність, бо ви цим дітям нічого не винні, ви не відповідаєте ні за що перед ними.
Тепер до лікарів. Яка може бути соціальна відповідальність державних лікарів, якщо вони працюють від імені держави і їх відповідальність перед громадою прописана в законі і входить в службові обов’язки? Ніякої такої відповідальності немає.
Те, про що ми говорили раніше – можна назвати совістю, доброчинністю, благодійністю – готовність неоплачувано робити щось хороше для людей, які цього потребують, але не можуть за це заплатити. Але вимагати доброчинності від людей не можна! На неї можна розраховувати, за неї можна дякувати, але її не можна вимагати.
Отже, держава навішала на лікарів дуже великі обов’язки, але не хоче оплачувати їх виконання. Лікарям доводиться виконувати їх на засадах доброчинності або іти туди, де за них платять. Ось і все. Ми як пацієнти можемо вимагати від лікаря в державній лікарні послуг, дуже грубо кажучи, на ту суму, яку держава платить йому з наших податків. Більшого ми вимагати не можемо. Якщо лікарі це роблять – ціни їм немає, вони діють благородно. Але не може бути мови про жодну соціальну відповідальність лікарів. Це лише гасла.
AlexanderJ пише:
Уважаемые господа! Позвольте и мне высказать свое мнение по поводу поднятой темы, определения понятий и видения выхода из сложившейся ситуации.
Способ действий папы Anna lyba и есть способ действий социально ответственного врача. Он так действует, потому что не может по другому. Честь ему и хвала. Это и есть образец настоящего врача. И таких много в нашем здравоохранении.
“Організація, яка представляє суспільство в цілому” существует – это и есть государство. И это его единственная функция!
“Відповідальність перед суспільством в цілому” – не простые лозунги а основа жизни общества, воплащаемая в Законе, формулирование и соблюдение которого единственная социально ответственная задача Государства.
Так вот, на сегодняшний день перед социально ответственными гражданами, и в первую очередь врачами, стоит актуальнейшая задача реформирования нашего общества, а именно – всеми возможными способами (обсуждением в интернет пространстве, письменными обращениями к политикам, функционерам отрасли, к обществу через СМИ, гражданскими акциями наконец) добиться принятия Закона об обязательном медицинском страховании, внедрении всех альтернативных форм финансирования здравоохранения – медицинские кассы, кредитные союзы, учрежденческие фонды, опять же регламентированные законом и учтенные в других законодательных актах, например, чтобы любые затраты через любые инструменты финансирования относились на затраты предприятия и расходы граждан. А также принятие Закона об ответственности медицинского работника. И тогда и восторжествует социальная солидарность.
И тогда в медицине останутся только социально ответственные работники, т.е. те, которые пришли в медицину по личной осознаваемой миссии перед обществом.
Такие как папа Anna lyba.
павло ковтонюк пише:
Те, що держава представляє суспільство в цілому – правда. Але це правда теоретична, яка тане на очах, коли справа доходить до практики. Бо парламент, президент, міністерства не представляють суспільства в цілому. Вони представляють більшість, яка їх обирає. Якщо піти ще далі в реальність, парламент представляє інтереси суспільних груп, які мають у ньому сильне лоббі (не лише різноманітних бізнесменів, хоча переважно їх), а міністерства представляють (на жаль), інтереси партій, які формують уряд. Тому погоджуюсь тільки в теорії.
З тим, що відповідальність перед суспільством в цілому – не гасло, я не погоджуюсь взагалі. Причина проста. Під цим гаслом приймають ПРОТИЛЕЖНІ рішення і відстоюють ПРОТИЛЕЖНІ інтереси. Так, Ви, AlexanderJ, пропонуєте під цим гаслом запровадити обов’язкове медичне страхування і альтернативні форми фінансування. А комуністи під цим же гаслом противляться зміні 49 статті Конституції, яка дозволить зробити все те, що Ви пропонуєте. Під цим гаслом можна робити все, що завгодно, а отже я роблю висновок, що воно ні про що.
Я вважаю, що потрібно говорити про відповідальність перед пацієнтами, лікарями – тоді буде конструктивніше.
Хоча загалом я підтримую хід Ваших думок.
AlexanderJ пише:
Уважаемый Павло! Я говорил не о лозунгах, а об образе мыслей и действия гражданина, для того, что бы в нашем обществе воцарился покой и порядок, необходимый для созидательного труда людей и движения общества к счастливой жизни. Без этого мы все с каждым годом становимся все более несчастны. И не потому, что становимся беднее (это я о пирамиде потребностей Маслоу), а потому что в обществе все выше общий градус несчастья, вызванный несправедливостью, чувством опасности, ощущения приближающегося краха. Ведь в последнее время опять у многих людей (кстати удовлетворенных по Маслоу) стали появляться высказывания типа:”Нет, здесь будущего не будет”, или “Надо валить отсюда”. Это просто кошмар!
Я говорил об личной социальной ответственности в плане осознанного отношения к происходящему. Мы все граждане. Хотим мы этого или не хотим, пользуемся своими правами, или не пользуемся. Так вот, если гражданин не участвует в жизни государства, как государство образующий фактор, а именно: голосует осознанно, сам соблюдает Закон и требует соблюдения его от других (проще, конечно, дать взятку, или закрыть глаза на произвол), принимает участие в гражданских акциях и собраниях, и в конце концов делает свое дело не за деньги (в первую очередь), а выполняя свою личную миссию в обществе (Лечит Людей!). То тогда все, о чем мы говорили ранее прекращает быть только лозунгами и средством получения власти сознательной частью общества, находящейся в меньшенстве, но не озабоченной торжеством справедливости и построения государства как средства свободы граждан и движения общества в счастливое будущее для всех членов общества.
Поэтому, Вы Павло, конечно же правы. Ответственность за качество своего продукта это уже поступок в наше время. Но этого не достаточно. Пора становится всем социально ответственными, если мы все хотим хотя бы нормальной жизни себе и своим детям в одном мирном государстве.
павло ковтонюк пише:
Судячи з Вашого останнього речення, ми з Вами думаємо в одному напрямку. Я, наприклад, теж відповідальний перед собою і своїми дітьми. А ще перед тими, для кого я роблю свою роботу – клієнтами цієї роботи (вибачте за буржуйський термін). Перед батьками, звичайно. Або ще кимось, кого я визначу важливими для себе людьми. Але в моєму списку немає суспільства в цілому.
Я вірю, що суспільство наше тримається на тому, що окремі люди працюють і живуть для себе (так!), своїх дітей, батьків, рідних, клієнтів на роботі. Уявіть, що кожен буде добре робити свою роботу для всіх цих людей. Хіба не буде порядку? От тому я і пропоную вивести термін “суспільство в цілому” із вжитку “за ненадобностью”.
Задумайтесь: усі суспільства, в яких ми показуємо пальцями коли говоримо про соціальну відповідальність і солідарність – це суспільства індивідуалістів! Американці, німці, французи, шведи – запитайте у них, скільки з них працює заради суспільства в цілому.
У десяти заповідях, за якими жили суспільства в давнину (і добре жили!) нічого не йдеться про суспільство в цілому. Тільки про батьків, дружину або чоловіка, сусідів.
Просто я думаю, що соціальна відповідальність та солідарність – це наслідки, а не причини. Це наслідки того, що кожен відповідальний перед вузьким колом конкретних людей, які його оточують.
Так само і лікарі. Коли я приходжу до лікаря, я хочу, щоб він був відповідальним переді мною конкретно. Щоб він конкретно для мене добре виконав свою роботу – і більше мені від нього нічого не треба. Впевнений, батько Ані Либи так і робить. Те що йому не платять – означає, що його роботодавці не відповідальні перед ним, вони погано роблять свою роботу. Також вони не відповідальні перед пенсіонерами і студентами, які звертаються до батька Ані, і яким було обіцяно безкоштовну медичну допомогу.
А знаєте, чому вони не відповідальні перед батьком Ані і пенсіонеркою Варварою Тимофіївною, яка вчора була у нього на прийомі? Бо вони відповідальні перед суспільством в цілому, а конкретно – ні перед ким. Вони думають як би їм підтримати статус високої місії лікаря в суспільстві, а не думають, як в конкретній львівській лікарні зробити так, щоб Варвара Тимофіївна не купувала собі голку для ін’єкції. Ось і все. Чітко за професором Преображенським.
павло ковтонюк пише:
До речі. Якраз по нашій темі. Цитую оголошення:
26 серпня відбудеться вебінар з Флоріаном Беранеком (http://profeo.com.ua/flor-an-beranek) на тему «Фінансовий звіт компанії – це обов’язок. А чи потрібен соціальний звіт?» Час і місце проведення вебінару: 26 серпня, вівторок, 17.30-18.30, мережа для професіоналів Profeo.
Флоріан Беранек – співвласник австрійської компанії The CSR Company (http://www.csr-company.org), член Групи експертів КСВ Австрійської промислової палати та сертифікований тренер програми корпоративної соціальної відповідальності UNIDO. В інтерактивному режимі він відповість на запитання: Що таке соціальний звіт? Чому компанії повинні готувати нефінансову звітність і як це потрібно робити? Що цікавого може розповісти соціальний звіт або його відсутність про Вашу компанію?
Свої питання доповідачу можна ставити заздалегідь блозі (http://profeo.com.ua/blog/view/100000988) та/або в дискусії на форумі (http://profeo.com.ua/group/Veb-nari-na-Profeo). А безпосередньо поспілкуватися з Флоріаном Беранеком можна буде 26 серпня на Profeo.
По завершенню вебінару текст дискусії та відповіді спікера будуть викладені на форумі для подальшого обговорення.
Вебінар безкоштовний. Треба тільки зареєструватися в мережі Профео (це безкоштовно і “безболезненно” =))
Leonid пише:
Вынужден с Вами согласиться, Павло. Действительно, это факт, что мы не воспринимаем общество в целом как носителя социальной ответственности. Это значит, что государству и украинскому обществу в целом мы не приписываем каких-либо общенациональных ценностей. Может быть, это и есть наша главная проблема? Сколько лет мы говорим о том, что Украина еще не выработала общую идею и ценности, которые сплотили бы нацию…
Может быть, мы сможем сделать это быстрее, если осознаем необходимость самого наличия у общества общих ценностей. И если каждый из нас будет поступать в соответствии с общенациональными ценностями – это и будет наша социальная ответственность перед обществом?
AlexanderJ пише:
Спасибо за ссылки, Павло.
Позвольте мне ещё пару слов на тему соц.ответственности и солидарности. Кстати, мое мнение – достаточно одной соц.ответственности – и солидарность в таком случае как выделенный (самостоятельный) фактор будет так остро уже не нужна. Поясню. Работодатели папы Ані Либи абсолютно социально безответственны. (И боюсь, что его работодатели – управление здравоохронения города, или министерство здравоохранения Украины.) И безответственны они по той причине, что Закон у нас об обязательном медицинском обеспечении граждан и статья Конституции о бесплатном мед.обеспечении граждан – атавизм. Не соответствуют реалиям, в котором находится общество, и потому тоже социально безответственны. Обратите внимание на тот факт, что в индивидуалистических обществах Закон превыше всего. И это и обеспечивает их индивидуальную свободу, в тоже время, очерчивает границу этой свободы. Поэтому, их граждане могут не задумываться о социальной ответственности. Их просто уже приучили строго соблюдать Закон. И это залог их стабильности, благополучия и свободы.
А в нашем обществе, где государство только еше формируется, где медицина забыта, как необходимый обществу, вернее современному украинскому государству, институт, социальная ответственность наверное все таки необходима. И в первую очередь, думаю самим медицинским работникам. Ведь если государство уже 17 лет не способно на реформы в отрасли, только сами люди, работающие в этой отрасли, могут инициировать эти реформы. Больше не кому. В противном случае придется покорно ждать “избавителя”…
Anna Lyba пише:
По-перше, хочу подякувати всім хто з розумінням та пошаною ставиться до роботи мого батька та всіх інших хто працює заради інших. Я сама, лише недавно подорослішала та усвідомила, чому люди навколо з такою пошаною та любовю відносяться до мого батька, до моєї родини та до мене особисто.
По-друге. Я шокована словами Павла: “Я … відповідальний перед собою і своїми дітьми. А ще перед … клієнтами… батьками … . Або … кого я визначу важливими для себе людьми. Але в моєму списку немає суспільства в цілому.” Звичайно будь-яка людина вправі думати по своїй совісті, але мені відверто боляче таке чути, про відповідальність лише перед тими людьми, яких ми самі приписали до важливих. Бути відповідальними перед вигідними тобі людьми, або тими що тобі зробили послугу і від кого ти щось отримав (життя, любов, освіту, матеріальні цінності) – це просто. А бути відповідальними перед тими кого ти ще не знаєш, хто тобі нічого доброго ще не зробив – це складно. І як же ти можеш передбачити усе своє життя наперед, і як же ти можеш наперед визначити важливих чи неважливих людей???
Мій лозунг: “Зустрівши людину подумай чим ти можеш бути їй корисна, а не чим вона тобі могла б бути корисною! Важливі усі люди, долі яких пересікаються із твоєю!”
Я не Мати Тереза, не червоний хрест, не меценат, не міліардер і, навіть, не божевільна. Я просто людина, яка живе серед людей, яка думає про своє майбутнє, майбутнє оточуючих, рідних, про майбутнє своїх та чужих дітей, своїх та чужих батьків.
Так от – нема у мене та моїх рідних майбутнього без майбутнього усіх людей, усієї країни. Обізву нас всіх Суспільством вцілому.
Я відповідальна перед суспільством вцілому, коли я викидаю сміття в урну, а також коли зверну увагу на це нетямущому перехожому. Коли сортую у власному домі сміття, утилізуючи те що можу: що горить – палю, що гниє – гною, що можна переробити – здаю на переробку, а лише все інше віддаю на сміттєзвалище. І усім знайомим відкриваю очі на це питання. Я відповідальна перед суспільством, коли спілкуюсь з молодим поколінням внушаючи їм здорові людські цінності. Я відповідальна перед суспільством, коли уступаю місце в транспорті нужденним. Так я показую приклад, я підтримую однодумців, я сію зерно любові та взаємовідповідальності в серця нужденних та оточуючих. Я відповідальна перед суспільством, коли на 100% готова до надання будь-якої допомоги в будь-який час: чи то побачу ДТП на трасі, чи то непритомного на обочині, в парку, я не думаю про те що це не моя справа, я не думаю про те що це наркоман чи алкоголік чи бомж… я завжди перевірю стан, пульс.. бо я думаю про те що це чийсь син/донька, чоловік/дружина, батько/мати, брат/сестра…
Я не розкидаюсь грошима, бо я не у фінансових силах забезпечити їм відповідну допомогу, але я завжди накормлю того хто просить, я уважна до того хто просить уваги ти доброго слова… Мені не шкода свого обіду чи вечері, навіть тижневу норму, мені не шкода зірвати власні плани та справи, бо я Людина і переді мною Людина, і я відповідальна перед суспільством, перед нашим спільним майбутнім.
А найбільша біда усього нашого українського суспільства, що ми не поважаємо оточуючих, ми не поважаємо себе самих, ми жорстокі один до одного, ми байдужі до проблем кожного громадянина, ми відмовляємось від відповідальності перед кожним громадянином…
Для мене відповідальність перед суспільством – це відповідальність перед кожною людиною, яка трапиться у мене на шляху. Бо суспільство – це не сіра, аморфна маса, суспільство – це всі його члени разом взяті, це приблизно 46 тис. громадян нашої країни, це ті які виїхали з країни чи подались у наймити до чужини.
Отже соціальна відповідальність існує, просто не в серцях усього соціуму. Але вона повинна існувати, бо якщо соціальна відповідальність зникне з лиця країни, землі, тоді зникне ця країна, ця земля.
Я Вас закликаю до соціальної свідомості, до соціальної відповідальності перед суспільством вцілому, перед людством вцілому. Ми врятуємо не лише власні душі, а й власні тіла!!!
AndreyN пише:
Анна, боюсь, что Вы немного не поняли… Мы все люди, не можем пройти мимо упавшего на улице человека или попавшего в аварию. Но для “обывателя” – помочь ближнему – это одноразовый акт “доброты”, которой можно вспоминать пол-жизни, рассказывать внукам, и упоминать при случае на форумах… Но есть профессии, для которых такая помощь – их профессия, их рутинная работа. Пожарники, спасатели, медики, милиционеры – их ежедневная работа – спасать людей. И требовать от них социальной ответственности, это все равно, что требовать от тренера по плаванию умения плавать. Уже когда они пошли в свои учебные заведения – они проявили такую социальную ответственность, что большинству до них расти и расти. Но весь смысл в том, что они за эту свою работу должны еще и каждый день семьи кормить, и вот тут наступает очередь самому обществу проявить социальную ответственность, а ее-то как раз и нет. У представителей этих профессий совсем другая психология, никто из них не считает себя героем-спасителем, они просто делают ОЧЕНЬ квалифицированную работу и вправе рассчитывать на вознаграждение в соответствии с ее качеством. На все человечество у них уже сил нет, им бы койки доползти вечером… и отдохнуть от прекраснодушных философов….
Вопрос очень просто стоит: любо кто-то начнет оплачивать эту работу КАК ПОЛОЖЕНО, либо эти профессии умрут, и последствия не заставят себя ждать…
Іван Вишнивецький пише:
Похоже, что что Ницше очень солидарен с Павлом
, размышляя о чувстве долга и социальной ответственности: «Ничто не поражает так глубоко, ничто так не разрушает, как «безличный долг», как жертва молоху абстракции…»
павло ковтонюк пише:
Саме так.
Я не дуже великий прихильник Ніцше, тому приведу слова більш улюбленої авторки – Айн Ренд:
“…слово “мы” люди смогут употреблять, только когда захотят, и с великой осмотрительностью. И никогда это слово не будет главным в душе человека, ибо завоевав нас, это слово становится монстром, корнем зла на земле, корнем мучений человека человеком и неслыханной ложью. Слово “мы” – гипс, вылитый на людей. Оно застывает и затвердевает, как камень, и разрушает все вокруг. И черное и белое становится серым. С помощью этого слова грязные крадут добродетель чистых, слабые – мощь сильных, слабоумные – мудрость умнейших.”
Іван Вишнивецький пише:
Не в бровь, а в глаз!