Метою будь-якої системи охорони здоров’я є досягнення трьох головних цілей: рівного доступу, високої якості, низьких витрат. Вважається, що ці три цілі є компромісними одна по відношенню до іншої: там, де вдається досягти успіху в досягненні однієї, з’являються проблеми у іншій. Уряди підвищують рівень доступності – і знижується якість, а коли покращують якість – зростають витрати і знову знижується доступність. Дослідники видання The McKinsey Quarterly пропонують холістичний підхід, який містить 7 універсальних принципів для реформ у сфері охорони здоров’я. Їх дотримання, на думку дослідників, здатне примирити три конфліктуючі цілі: забезпечувати високу доступність, високоякісні послуги та низькі витрати.

Сім сформульованих принципів є результатом великого дослідження консалтингової компанії McKinsey, яке, зокрема, визначило основні особливості попиту та пропозиції в охороні здоров’я. Вони і лягли в основу семи принципів реформ. П’ять принципів із семи мають на меті досягнення балансу між попитом та пропозицією. Ще один є посередницьким між попитом та пропозицією, а останній – сьомий, стосується організації впровадження попередніх шести (див.схему нижче, натисніть для збільшення).

Отже, сім речей яких необхідно дотримуватися, впроваджуючи реформи в охороні здоров’я:

1. Попереджувати захворювання та травми. На думку авторів, він включає а) розбудову інфраструктури для підтримки базового рівня гігієни; б) зменшення загроз, пов’язаних із навколишнім середовищем та в) ефективні програми імунізації та заохочення здорового способу життя. Головною ідеєю цього принципу є те, що запобігання захворюванням дозволяє лікувати людей більш результативно (бо хвороби є не такими складними) і зменшити витрати (хвороби без ускладнень лікувати дешевше).
2. Сприяти “усвідомленому споживанню” послуг з охорони здоров’я. Ідеться про те, що пацієнти повинні отримувати лише ту допомогу, яка їм необхідна. На перший погляд, це надто простий принцип. Але насправді його, напевно, дотримуються найменше. Принцип має два аспекти: 1) пацієнти повинні мати можливість вільно обирати лікування за якістю, ціною та рівнем сервісу. Ця частина “усвідомленого споживання” страждає майже в усіх країнах, а особливо у тих, які мають універсальну націоналізовану систему охорони здоров’я; 2) пацієнти повинні відчувати фінансову відповідальність за власні рішення, пов’язані із здоров’ям. Люди повинні відчувати, що профілактика є дешевшою, ніж лікування занедбаних захворювань. Досвід свідчить, що державні системи при всіх їх перевагах, нівелюють це відчуття у споживачів послуг, і у розвинених країнах проблемою стає надмірне споживання послуг охорони здоров’я.
3. Ефективно підтримувати інфраструктуру. Принцип фактично полягає у аналізі недостатніх та надмірних потужностей. Він говорить про  те, що у місцях поширення певних медичних станів серед певної кількості населення повинна бути необхідна кількість інфраструктури, працівників та технологій. Важливо також оцінювати цю кількість на правильних принципах. Наприклад, у США використання принципу ліжко-місць на кількість населення призводить до недостатніх потужностей, а там, де будують потужності відповідно до статистики звернень пацієнтів – потужності надмірні.
4. Гарантувати якість послуг від постачальників. Здавалося б, в цьому принципі ітиметься про  медичні стандарти. Насправді ж, автори говорять про інше. По-перше, на їх думку, необхідно активно сприяти тому, щоб доказові клінічні практики якомога швидше і простіше впроваджувалися у діяльність лікарів. А з іншого боку, потрібно забезпечити доступність даних про результативність закладів та кожного з лікарів окремо. Таким чином, якість буде врегульована за допомогою ринкових принципів попиту та пропозиції. Роль держави-реформатора – забезпечити відкритий і простий доступ до інформації про результативність лікування.
5. Сприяти конкуренції за витратами. Держава повинна всіляко сприяти тому, щоб заклади-постачальники послуг охорони здоров’я конкурували на основі витрат та всіляко намагалися їх зменшити. Така конкуренція призведе до постійної оптимізації закладами власних внутрішніх процесів (наприклад, заради зменшення черг, меншого перебування у стаціонарі тощо). Ще важливіше, що заклади стануть значно раціональніше робити інвестиції, скажімо, у обладнання. Вони більше думатимуть про його продуктивність, аніж про об’єми потужностей. Зі свого боку, замовник послуг з охорони здоров’я (а ним, здебільшого, є держава) також повинен робити вибір на користь більш ефективних, продуктивних закладів, а не лише тих, які забезпечать потужності або покриття.
6. Покращувати фінансові механізми. Передусім, держава повинна обирати найкраще джерело фінансування, яке найбільше відповідало б потребам її населення. Більшість країн використовують сьогодні системи державного або приватного страхування. Однак світові тенденції свідчать про застаріння цього механізму. У наш час, коли більшість медичних проблем стають хронічними і виникають не внаслідок певного випадку, а в результаті довготривалого нездорового способу життя, системам страхування не вдається бути ефективними. Сьогодні у більшості країн із страховою системою з єдиним платником (державою) стає помітним надмірне страхове забезпечення для молодого і здорового населення і недостатнє – для старших і хронічно хворих людей. Тому в розвинених країнах триває активна дискусія про альтернативне до страхування джерело коштів – заощадження. Головною перевагою заощаджень є розуміння споживачами послуг того, що фундамент здоров’я в молодості забезпечить економію коштів у старшому віці. По-друге, державі необхідно визначитися із найкращим механізмом відшкодування коштів їх постачальникам (закладам). Традиційний спосіб – плата за послугу (fee for service) довів власну неефективність, спокушаючи заклади надавати більше послуг, підвищувати ціни, надавати менш витратні послуги. Сьогодні поширені три найголовніші альтернативні способи відшкодування коштів. Використовучи систему діагностичних груп (diagnosis related groups – DRG), держава платить закладу за лікування медичного стану, віднесеного у відповідну групу загальноприйнятої класифікації. Плата за пацієнта (capitation fee) означає стабільну суму коштів, яку заклад отримує за одного пацієнта незалежно від його захворювання. Поденна плата (per diem fee) передбачає щоденний/тижневий/місячний обсяг відшкодування незалежно від кількості пролікованих людей та складності лікування. Разом з тим, предметом активних дискусій сьогодні є, як вважається, найефективніший у майбутньому спосіб відшкодування – плата за результативність (pay for performance), різноманітні форми якого широко обговорюються у США та європейський країнах.
7. Забезпечити ефективне впровадження реформ. Одним з найвідповідальніших завдань держави є ефективне впровадження реформ, адже в її руках як правило знаходяться усі важілі для того, щоб реформи стали дієвими або навпаки – зазнали провалу. На думку дослідників з McKinsey, держава має три способи того, як ефективно впровадити реформу. 1) Створити усвідомлення необхідності реформи. Цей спосіб передбачає найменше втручання у систему і полягає у забезпеченні усвідомлення контексту для реформ. Він включає, наприклад, сприяння здоровому способу життя, інформування споживачів про ефективніші способи витрат на здоров’я, публікацію даних про результативність лікування тощо. 2) Створити механізми заохочення для гравців у процесі реформ. Цей важіль передбачає податкові пільги, субсидії, бонуси, привабливі кредити та інші можливі способи непрямо заохотити учасників реформ до їх впровадження. 3) Створити примусові та обов’язкові правила та норми. Тут ідеться про пряме втручання у систему, а отже такі дії потребують найбільшої виваженості та мудрості. Обов’язкові рівні цін і сервісу, ліцензії тощо – це необхідні кроки, однак вони в жодному разі не повинні домінувати у відносинах держави із гравцями. Найголовніше – розуміти, що найменш прямий вплив на систему є найбільш дієвим у довгостроковому періоді.

Висновки hm. У якості висновку було б непогано поговорити про те, як дані принципи діють в українській системі охорони здоров’я. Однак, варто визнати, що говорити тут практично немає про що, адже ці 7 принципів видаються приблизно такими ж далекими від нас, як сузір’я Альфа-Центавра. Сьогоднішня політика в українській охороні здоров’я більше схожа на пожежогасіння, аніж на збалансований підхід. В нашій системі думають в основному про вчорашній, а не про завтрашній день. У вчорашній день і ведеться державна система із проектом загальнообов’язкового державного страхування. Коли його нарешті впровадять, воно буде таким само пережитком у країнах Заходу, як і наші сьогоднішні  руїни системи Семашка.

В той час, як у розвинених країнах говорять про ефективність, у нас говорять про об’єми і покриття. Коли там зменшують захворюваність, у нас будують нові лікарні, щоб покласти туди ще більше хворих людей.

В той час, коли на Заході намагаються навчити людей фінансовій відповідальності за власне здоров’я, пояснювати, що лікувати занедбані хвороби – дорого, наша держава позбавляє людей таких обтяжливих думок. У нас людей заохочують палити і пити – а турботлива держава потім безкоштовно вилікує наслідки.

Єдиний з елементів 7-ми принципів, який в нас чудово вміють робити – це керувати і наказувати. Замість того, щоб розвивати, сприяти і підтримувати, ми перекладаємо мішок з відповідальністю за наслідки з однієї частини системи на іншу і не бажаємо помічати, що мішок цей виріс до загрозливо великих розмірів.

Разом з тим, гарною новиною є те, що вихід з наших проблем вже давно існує. Значна його частина викладена і у семи принципах реформ, про які йшлося у цій статті. Чомусь, однак, звертати увагу на гарні новини досі не в наших правилах. Ми краще досиплемо ще відповідальності у мішок і передамо його далі.