Думки, які я викладу нижче, були викликані реакцією на опубліковану раніше статтю “Хороший лікар чи хороша система”, а саме відмічання її надмірної теоретичності. Інтегрованість лікування, про яке ішлося у статті, справді виглядає доволі загально. Але це не теорія. Це практика, якої майже немає в нашій країні і яка може цілком реально врятувати життя.

Приклад у підвердження того, як інтегрованість могла, але не врятувала життя людини, я, на жаль, можу привести із власного досвіду.

Ішлося про операцію на серці для одного з моїх близьких. Вона відбулася у спеціалізованому кардіологічному закладі у одного з найкращих лікарів. Операція справді була проведена на високому рівні, але лікарня виявилася непідготовленою до серйозного ускладнення на травній системі. Лікування в реанімації, кілька операцій з видаленням частини шлунку не змогли врятувати становище.

Не може бути жодних претензій до хірурга-кардіолога, який чудово прооперував серце. Мабуть, не варто звинувачувати й інших лікарів. Єдине, що хочеться запитати - чому лікарня була не готовою до ускладнення? Чому проблеми в травній системі (вони, звичайно, були і до операції), не були діагностовані, чому не були враховані ризики, чому в лікарні поряд з найкращим кардіологом не виявилося такого ж гарного спеціаліста з подібних ускладнень або відпрацьованого процесу роботи з подібними ускладненнями (не був же цей випадок першим в історії лікарні)?

Чому так сталося. Це не риторичні питання. Відповідь на них є, і вона проста - лікарня і система взагалі дуже погано інтегровані. Вони орієнтуються на розподіл за функціями (кардіологія, неврологія, онкологія), а не за реаліями захворювань і потребами пацієнтів. Я переконаний, що в нашій системі існують лікарі, які могли б впоратися із ускладненням, про яке я писав. Чому вони не змогли допомогти? Чому їх не було під рукою, чому лікарня не звернулася до них? Дещо дивні питання, чи не так. Лікар повинен звертатися до іншої лікарні… Це не вкладається в наших головах. Але це потреби пацієнтів! Шкода, що поки що “потреби пацієнтів” програють “зручності” для системи.

Як це вирішують. “Теорія”, описана у статті “Хороший лікар чи хороша система”, стає практикою у розвинених країнах. Ця практика називається інтегрованістю допомоги: різноманітні (розподілені поміж різних медичних функцій) види допомоги плануються у відповідності до особливостей захворювання пацієнта. Відповідає за таке планування і виконання плану сімейний лікар, він же General Practitioner (GP), а нашою мовою - лікар загальної практики. Оскільки більшість сучасних хвороб - хронічні, сімейний лікар дуже добре знає захворювання свого пацієнта, його особливості. І пацієнт знає їх також. Тому вони зі своїм лікарем спільно планують допомогу, що означає підбір спеціалістів, послідовність дій, можливі ризики - систему лікування. Така практика ще називається “управлінням захворюванням”, активну участь в якому беруть і лікарі, і пацієнти.

У чому наша проблема. Цей спосіб організації допомоги - достатньо зрозумілий і не надто складний. Але проблема української системи, на жаль, значно глибша. Вона абсолютно не орієнтована на пацієнта. Наголошую - не орієнтована система. При тому, що кожен окремий лікар дуже часто робить все, що від нього залежить. В Україні 2/3 смертей пов’язані із серцево-судинними захворюваннями. Дуже багато з цих померлих, без сумніву, лікувалися у згаданому мною кардіологічному закладі. У дуже багатьох з них були ускладнення. Чому тоді щоразу ці ускладнення стають для лікарні несподіванкою? Більше того, якщо дільничі терапевти або “лікуючі лікарі” знають про серцево-судинні та інші супутні захворювання пацієнтів (а вони не можуть не знати, бо такі хвороби розвиваються протягом майже всього життя), чому вони не можуть передбачити або хоча б попередити колег про ризики?

Висновки hm. Робота нашої системи зараз схожа на сюжет з пародії Аркадія Райкіна: гудзики пришиті намертво, рукави і комір теж, а “костюмчик не сидит”. Пацієнтам потрібні не “гудзики” і не “рукави”, які пропонує система медицини. Їм потрібне здоров’я або позбавлення від хвороб, які зазвичай зачіпають багато органів. Лікарі ж, на жаль, будучи розрізнені по функціях, лише “направляють” пацієнта один до одного, а не об’єднуються навколо лікування його хвороби. В цій ситуації не станеться нічого поганого, якщо пацієнти будуть самі вчитися управляти власними хворобами (переважно хронічними), а саме розуміти, що від хвороби їх не може позбавити один видатний хірург. Якщо управлінці не можуть нічого вдіяти із цією ситуацією (часто система їх справді обмежує), то вони повинні принаймні підтримувати такі ініціативи пацієнтів.