Нарешті. Вдалося почути розгорнуту позицію про загальнообов’язкове державне медичне страхування від тих, хто буде (чи планує) його впровадити. Ігор Яковенко, заступник міністра охорони здоров’я розкрив на сторінках тижневику “Аптека” погляд МОЗу на цю проблему. Нарешті з’явилася можливість дізнатися бачення міністерства на те, звідки будуть надходити гроші, хто стане посередником між грошима та їх одержувачами, хто цими грошима розпоряджатимется та яким є план впровадження системи. Але це бачення лише ще раз переконало мене в думці: таке загальнообов’язкове державне медичне страхування нашій країні не допоможе. Бо в ньому не зацікавлений ніхто, окрім його авторів.

Отже, фінансувати державне медичне страхування будуть роботодавці, чого і варто було очікувати. Оскільки зі слів заступника міністра “механічне підвищення навантаження на фонд оплати праці може призвести до спротиву бізнесу та збільшення тіньової частини цього фонду”, гроші з роботодавців буде стягнено за рахунок двох “непомітних” відрахувань. Перше - єдиний соціальний внесок, який об’єднає попередні соціальні внески + медичне страхування “без суттєвого збільшення розмірів загальних відрахувань”. Друге - додатковий податок на активи, який покликаний покрити страхування студентів, безробітних та дітей до 18 років. Крім того через підвищення акцизних зборів на алькогольні та тютюнові вироби буде стягнуто додаткові кошти до Пенсійного фонду на медичне страхування пенсіонерів. Чи зацікавлені роботодавці, особливо малий та середній бізнес (”розвивати” який в нашій країні - обов’язковий пункт програми кожного політика) у тому, щоб отак оплачувати медичне страхування? Не зацікавлені - це м’яко сказано. Але навряд чи цим переймається міністерство, яке має повноваження і багаторічний досвід адміністративного “зацікавлення” в подібних випадках.

У міністерстві бачать трьох можливих посередників між грошима та тими, хто буде їх отримувати (пацієнтами). Це фонди страхування, страхові компанії та лікарняні каси. Пан Яковенко сам визнає, що фонди не зацікавлені у тому, щоб бути посередниками - платниками. Велику надію він покладає на страхові компанії. Так, вони як посередник - вдалий варіант. Єдиний мінус - вони також абсолютно в цьому не зацікавлені. Залишаються лише лікарняні каси. І хоча мені дуже подобається така форма громадської самоорганізації (вперше вона виникла у моєму рідному місті), але чи ЛК зможуть стати ефективним платником у медичному страхуванні на рівні всієї держави - це велике питання. На яке міністерство відповіді також не знає.

Зате добре продумана система розпорядження коштами: “вони [гроші] акумулюються у спеціальному фонді бюджету, а їх розпорядником виступає МОЗ, яке буде здійснювати цю функцію через спеціально створену агенцію у складі міністерства”. Тепер порахуємо реальних посередників між коштами та пацієнтом: 1) спеціальний фонд бюджету, 2) спеціально створена агенція, 3) посередник (фонди, страхові компанії, лікарняні каси), 4) медичний заклад. Ще не забуваємо про Пенсійний фонд, який буде акумулювати гроші для страхування пенсінерів, та Податкову адміністрацію, дотичну до стягнення податку на активи для страхування студентів, безробітних та дітей. Чи згоден кожен з нас, щоб наші кошти проходили через 4-6 рівнів фільтрації перед тим, як нас на них полікують? А особливо люди, які мають вибір піти і заплатити за медичні послуги з кишені.

Чому в міністерстві вирішили, що на ті “незначні” і непомітні додаткові відрахування, відфільтровані через купу органів, пацієнти будуть отримувати більше допомоги (вже не кажучи про її якість)? В МОЗ цього не знають. Там, наприклад, вже порахували (мабуть, щоб заспокоїти роботодавців), що сума річного внеску на громадянина не перевищуватиме 1000 гривень. Але “підготувати необхідні економічну, зокрема цінову, тарифну та іншу розрахункові бази і визначити вартісні показники медичних послуг” - у міністерства тільки в планах на майбутнє. Боюсь, ці розрахунки принесуть багато сюрпризів - здебільшого неприємних. Наприклад, коли порахують вартість одного року використання одного квадратного метра стаціонарної площі, скажімо, Жовтневої лікарні в центрі Києва. Цікаво буде порівняти цю суму із річним страховим внеском на одну особу.

Нещодавно мені довелося відвідати мою районну поліклініку. Щоб здати аналіз крові, працівники лабораторії попросили мене спуститися на поверх нижче і придбати в аптеці скарифікатор вартістю 65 копійок. Думаю, завдяки впровадженню загальнообов’язкового медичного страхування цю проблему буде вирішено, і лабораторії забезпечать скарифікаторами. Але не більше того. А чому має бути інакше, якщо з усіх учасників реформи в ній зацікавлена тільки одна сторона - Міністерство Охорони Здоров’я (розпорядник коштів)? Чому має бути інакше, коли розробники цієї “реформи” розраховують суми внесків до того, як дізнаються вартість послуг?

Висновки hm. Дуже багато людей критикують українську охорону здоров’я. Але, таке враження, мало хто її тверезо оцінює. Я закликаю саме до цього. Перш за все - щоб не обманюватися “безкоштовною” допомогою, яка в існуючому вигляді погубить охорону здоров’я. Закликаю управлінців та пацієнтів рахувати гроші, і в дискусіях про охорону здоров’я обирати не схеми страхування - більш або менш зручні для міністерства, а найкращого та найефективнішого платника, розпорядника, постачальника послуг. Закликаю розглядати державу як одного з рівноправних гравців на ринку охорони здоров’я, а концепцію державного медичного страхування - як проект на розгляд споживачів, які платитимуть за це із власних доходів.