На думку наших політиків, скоро проблеми в українській охороні здоров’я будуть вирішені. Рецепт: загальнообов’язкове державне медичне страхування. Цікаво, що на відміну від проблеми із вступом до НАТО, питання про цю реформу вважається таким, яке обговорювати взагалі не треба. Але мене особисто це питання турбує навіть більше. Захистити моє право на доступну охорону здоров’я держава вирішує проголошуючи себе єдиним платником за неї. Тим не менше, я маю багато сумнівів про те, що саме такий платник підходить мені найбільше. Чому ним не може стати приватна страхова компанія, або особисто я? Чому вирішивши будувати в Україні ринкову економіку, ми «одноголосно» вирішили залишити охорону здоров’я націоналізованою? Чому ми вирішили (і чи вирішили взагалі?), що за більш ліберальної системи охорони здоров’я якість допомоги буде гіршою, а кількість меншою? Деякими уривчастими і, можливо, теоретичними роздумами з цього приоду хотілося б поділитися в цьому дописі.

Чи отримаємо ми більше? Коли пацієнт користується приватною праграмою страхування, то отримує тільки ті послуги, які він проплатив відповідно до страхового пакету. За державної системи пацієнт ніби-то отримує допомогу «у повному обсязі». Але що означає «повний обсяг»? Все ж таки, він має бути чимось обмежений. Він обмежений державними бюджетними грішми на охорону здоров’я, які були отримані від пацієнтів у вигляді податків або державного страхування. І пацієнт отримає знову ж таки тільки ті послуги, які він проплатив.

За що держава платитиме? Треба визнати, що державна система є більш гнучкою у випадках надання екстреної допомоги. Але вона є настільки ж негнучкою у випадку допомоги планової. Тут ми стикаємося із серйозними обмеженнями та навіть зловживаннями, які породжує державне регулювання у відношенні до права вибору для пацієнта. Перш за все, це обмеження у послугах. Тиск на лікарів з боку страхових компаній з метою надання меншої кількості послуг вважається злочинним. Але як тоді назвати обмеження, які вводить держава на послуги з охорони здоров’я у вигляді регуляцій, стандартів та інших «законних» інструментів? Взявши на себе роль єдиного платника, держава має увесь набір повноважень та важілів для того, щоб визначити, за що саме вона погоджується платити. Приватні страхові компанії таких важілів не мають, тому відшкодовують послуги, які обирає пацієнт за цінами, які встановлює ринок. Держава буде відшкодовувати послуги які визначає вона сама, за цінами, встановленими або врегульованими нею ж.

Чи матимемо ми більший вибір? Більше того, держава сама визначає, хто буде надавати послуги, тобто обслуговування в яких закладах вона оплатить пацієнтові. Декларується, що пацієнт має свободу звернутися до будь-якого іншого (не державного) закладу за власні кошти. Разом з тим, він не звільняється від необхідності платити податок або відрахування до державного страхового фонду на утримання державних закладів. Фактично, про «вільний» і рівноцінний вибір тут говорити не можна.

Чи буде охорона здоров’я розвиватися? Проблема має ще одну сторону. Не потрібно забувати, що охорона здоров’я – це не тільки лікарі. Безпосередню участь у ній беруть фармацевтичні компанії, ІТ – компанії, освітні заклади, страхові компанії, виробники обладнання та ін. І якщо держава регулює діяльність лікарень, це не означає, що вона впливає на охорону здоров’я загалом. Якщо держава стане єдиним платником у охороні здоров’я, не віриться у те, що вона співпрацюватиме з усіма іншими гравцями на чесних ринкових принципах. Коли в руках є вся влада та інструменти, які дають можливість «врегулювати» будь-що, дуже важко втриматися від спокуси це зробити. Якщо держава не хоче, щоб лікарні були орієнтовані на прибутки – це одне. Але якщо вона відіб’є це бажання у фармацевтики, ІТ-індустрії в охороні здоров’я, виробників обладнання (а все це неодмінно станеться у випадку «регулювань»), то вона позбудеться розвитку та інновацій у цих галузях. Добре відомо, що там, де діє жорсткий бюджет, там інноваціям не вистачає повітря. З цієї точки зору варто визнати, що ліберальна система охорони здоров’я США при усіх її сьогоднішніх проблемах створила унікальну атмосферу для розвитку інновацій в цій країні. Україна далека від лідерства у розвитку та винаходах в охороні здоров’я. І не зрозуміло, як ситуація може покращитися за умов одержавленої системи. А якщо ми не матимемо власних інновацій – ми будемо сплачувати за чужі.

Чому послуги мають стати якіснішими? Якщо піти далі, можна стверджувати, що з викоріненням бажання отримувати прибуток як джерела проблем у охороні здоров’я, суттєво зменшиться і якість допомоги. Часто можна почути приклад проблем у США у якості того, до чого «призвели» ліберальні відносини у охороні здоров’я. Не намагаючись захищати американську систему, варто все ж таки сказати: в американській охороні здоров’я ринкові відносини знаходяться на дуже низькому рівні розвитку (цей, на перший погляд, парадокс дуже вдало описує М.Портер у книзі «Переосмислення охорони здоров’я»). Натомість у галузях, де ринок доволі розвинений (комп’ютерна техніка, мобільний зв’язок, автомобілебудування) можна спостерігати зниження цін і одночасне підвищення якості! До зворотнього процесу – збільшення цін і зниження якості – призводять якраз порушення ринкових умов, одним з джерел яких може стати саме втручання держави.

Коли ідеться про те, що держава заради забезпечення права людини на доступну охорону здоров’я збільшує своє втручання в галузь, необхідно бути дуже обережним. Гра на асоціаціях із радянською системою Семашка може призвести до великого розчарування – умови, в яких діє охорона здоров’я, безповоротно змінилися. Сьогодні за ринковими цінами будують і ремонтують лікарні, випускають ліки, виробляють обладнання, наймають лікарів, забезпечують харчування пацієнтів, обсуговують машини швидкої допомоги та багато іншого. Тому обираючи державу у якості платника, ми повинні добре подумати – а який обсяг допомоги і якої якості вона зможе нам оплатити? Більше 17 років ми платимо державі за охорону здоров’я. Невже якість допомоги була достатньо високою, щоб продовжувати довіряти охорону здоров’я саме державі?